У часи Трипілля існувало триярусне пояснення всесвіту, трипільці вірили в надприродні сили і під керуванням жінки відправляли комплекс магічних ритуалів. Головні принципи керування і відправлення обрядових дій дійшли до нашого часу в рудиментарній формі і є складовими української традиційної весільної обрядовості. Різні верстви населення Скіфської держави (за описом Геродота), а пізніше Київської Русі (за літописами), мали сформовані шлюбні звичаї, які відрізнялися своїми самобутніми рисами, ретельно зберігалися і підкорялися загальноприйнятим зовнішнім шлюбним законам. З прийняттям християнства (988 р.) в Русі розпочалася активна боротьба представників християнської культури з язичництвом. Церковники посилено намагалися взяти на себе провідну функцію регулювання, ритуального й документального санкціонування шлюбу серед усіх верств населення. Однак бажання більшості населення жити за традиціями своїх предків привело до стану «консервації» обрядової культури. Язичницьке віросповідання масово існувало на всій території Київської держави протягом ХІ-ХІІ ст. та зберігалося на окраїнах феодально-раздрібленої Русі до ХIV ст. Тобто, на території сучасної України весільний звичаєво-правовий комплекс за своїми ритуалами був остаточно сформований до ХІ ст., а приблизно з ХІІ ст. починає поступово трансформуватися і втрачати у свідомості людини своє первинне значення, набуваючи християнського впливу: механічно змінюються об`єкти поклоніння (в піснях імена язичницьких богів заміняються християнськими святими), у ритуальний обіг замість факелів вводять церковні свічки, запроваджується церковне вінчання, яке і на сьогодні не має чітко визначеного часу виконання у весільній драматургії. Навіть наприкінці ХІХ ст. у сільській громаді після вінчання (давалося свідоцтво, що вони чоловік і жінка) недозволялося молодим жити разом, поки не зіграють весілля. Але, справивши весілля без вінчання, молоде подружжя могло жити на віру.