Оскільки Павлоградський район Дніпропетровської області є осередком росіян-емігрантів, що переїхали з Курської та Орловської губерній, то в ньому існує як український, так і російський обряд весілля. Періоди проведення весілля та розподіл на цикли весільної обрядовості українців і росіян значних відмінностей не мають.
На першому етапі весілля — сватанні — була промова сватів про мисливців та куницю-красну дівицю або про голубків.
У російських селах Павлоградського району оглядини і заручини відсутні. Фрагменти цих обрядів відбуваються на сватанні.
Напередодні весілля виготовляли коровай, шишки, дивні, лежень, голуби, сови, борони, каракульки, робили гільце і світильник. Бгати коровай в українському селі запрошували непарне число коровайниць-шишкарниць, частіше всього 7, а у російському — парне, частіше — 6. Завжди у суботу відбувався вечір гуляння молоді. А у неділю молоді їдуть на вінчання (українці — разом, росіяни — окремо) . Вінчання — це церковна форма шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом 17-18 ст.
Перед вінчанням українська дівчина вдягала більш яскравіший весільний одяг, в якому переважав червоний колір, на відміну від одягу російської дівчини, де панував білий колір. Так, молода з російського села Павлоградського району вдягала білу сорочку, сарафан, віночок з довгою білою фатою, а українська — вишиту сорочку, спідницю, віночок з довгими кольоровими стрічками. Цікавий факт: українській дівчині плили одну косу, а російській — дві.
Весільний одяг парубків відмінний лише в тому, що сорочку росіянин одягав “навыпуск”, штени були вузькими, а українець сорочку заправляв у широкі штани.
Після весільного частування молодих дарують, ділять коровай, наречену посвячують у жінки.
Завжди у дівчини мало бути придане, що сладалося з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її “виділяв батько дівчини”, а те, що входило до скрині, двчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю.
Весільні рушники готувалися молодою. Українські весільні рушники особливо багаті на символіку птахів. На російських весільних рушниках птахи відсутні.
Кожний весільний образ несе в собі смислове і символічне навантаження. Весільні “чини” — це образи, що мають обрядові відзнаки, як в українських, так і в російських селах Павлоградського району. “Чинів” на весіллі безліч: свати, свахи, дружки та дружки, світилки, коровайниці, музики, свашки, боярин, “грыци”* (у російських селах) , весільна матка (в українських селах) та інші.
Все весілля супроводжувалося великою кількістю пісень. Українські весільні пісні більш мажорніші**, ніж російські, адже подія переходу дівчини в іншу сім’ю сприймається весело. На російському весіллі “причитают”, бо дівчина покидає свою родину, ніби вмираючи для своїх рідних. Для українських весільних пісень характерне звучання фальцетного підголоска (за народною термінологією “тоньчика”).
Весільний звичай наряджатися “дуже давній” і з усмішкою сприймається мешканцями сіл Павлоградського району. У понеділок всі присутні на весіллі рядилися у циган, лікарів, попів, жінки перевдягалися у чоловіків, чоловіки — у жінок.
На розвиток російського обряду весілля в Павлоградському районі значно впливала українська культура, але й українці багато почерпнули від росіян. В українському та російському обрядах весілля Павлоградського району багато спільного, адже обидва народи походять від східних слов’ян.