Наші численні народні традиції та релігійні обряди завжди відбуваються за участю хліба. Найголовніше Богослужіння — свята літургія, у церквах відбувається на квасному хлібі — просфорі, із котрої священиком вирізається Агнець Божий (частинка хліба, яка за церковною службою подається людям як Тіло Господнє). Ставлення до цього хліба, рівно як і до просфор, з котрих виймалися частини за здоров’я чи упокій, набуває у людей одухотвореного, містичного вираження (не дай Боже випустити із рук крихту святої просфори). Від цього, напевно, не менш містичне й ставлення до щоденного побутового хліба. В давнину навіть у найбідніших оселях обов’язково повинен залишатися кусочок хліба на столі, щоб ним можна було пригостити подорожнього.
У весільному обряді справа започаткування нової сім’ї вважається розпочатою після того, як батьки наречених обміняються хлібом.
Успішне випікання хліба багато в чому залежить від духовного стану пекаря. У людини злої, гнівної, чимось невдоволеної хліб виходив жорстким та несмачним. І навпаки — у привітної, доброзичливої, люблячої господині пироги завжди були смачні. Нині ми не можемо знати, в якому духовному стані випікають хліб люди, котрі працюють на хлібопекарнях. А від споживання купленого хліба багато в чому залежить і наше духовне благополуччя.
Але повернімося до хліба, як ритуального, сакрального явища у нашому житті. Всім нам добре відомо, що у весільному дійстві головне місце займає коровай. Ще в Старому Заповіті згадується діжа: “Поніс той народ тісто своє, поки воно вкисло, діжі свої, зав’язані в їхні одежі, на плечах своїх” (Вихід 12;34). Тут діжу уславляють як символ роду, найціннішу річ. У нас саме виготовлення весільного короваю тісно пов’язане із діжею, адже тільки у ній вимішують тісто, причому із виконанням великої кількості коровайних пісень, сповнених, як не дивно, християнських мотивів та образів. Замішуючи та випікаючи коровай, ті, хто це робить, повинні відповідати деяким вимогам, а саме духовній та тілесній чистоті, глибокій релігійності.
У нас, як правило, випікання короваю доручалося хресній матері. В теперішньому світі інститут хресних батьків не відповідає тим вимогам, котрі ставить перед ним церква. Найчастіше зв’язок хресної матері із своїм похресником відбувається лише тоді, як дитину хрестять, або в її житті стає важлива подія. В інших випадках хресні батьки майже ніякого впливу на моральне і духовне виховання свого хресника не здійснюють. Тому випікання короваю хресною матір’ю і прийнято вважати як відпрацювання тих невиконаних нею духовних обов’язків щодо свого духовного дитяти.
Іншою особливістю весільного короваю є його складова частина, що також відображає містичну його суть. Кулінарний набір складових продуктів, начинка символізує благополуччя в житті майбутньої родини. Це невід’ємно приписують і прикрасам із шишок, ялівця, квітів, вівса, барвінку. Подія виготовлення короваю оспівується. Ці пісні є не просто побутовим атрибутом, а молитвопроханням, щоб достаток сповнював нову сім’ю.
І все ж весільний коровай за своєю значимістю можна порівняти із церковною просфорою. Подібно тому, як люди, йдучи із церкви, отримують маленькі розділені кусочки просфор і вірять у їх магічну, святу силу й благодать, так і весілля завжди завершується розділенням короваю, з обов’язком кожного із весільних гостей чи його домашніх покуштувати цього хліба. При цьому зберігається віра в його святість.
Вікове нажите ставлення до короваю, із повним відтворенням усіх народних обрядів та дій, відображається на майбутньому духовному та морально чистому плині життя новоствореної сім’ї. Її благополуччя залежить від того, яким був коровай, як до нього ставилися на весіллі, з яким настроєм і в якому стані його випікали. Там, де коровай був пошанований, ті сім’ї в подальшому своєму житті завжди тримали себе гідно, берегли вірність, їхні діти виростали здорові, а життя було в радість.
Так було в минулому. Нині ми бачимо зовсім протилежне. Із відходом старіших людей, відмирають і наші традиції, обряди, наш віковий життєвий уклад. Нинішнє покоління звикло до максиму зручностей, побутового комфорту. Будь-яку справу ми намагаємося виконати із найменшим затраченням зусиль. Не винятком є і весілля. Коровай на ньому із містико-сакрального предмета перетворився на простий атрибут, таку собі необхідність, котру потрібно дотриматися, бо так робили наші предки. Зараз коровай уже й не випікають, його просто замовляють у кондитерських цехах. І на вигляд він нічим не відрізняється від звичайного торта, хіба що за розмірами більший. За цим усім ми не хочемо помічати, що після весілля живуть наші діти не зовсім так, як потрібно, чи принаймні, як бажали їм на весіллі.
Нехай не ображаються на мене ті, хто випікає весільний коровай на замовлення, я нічого не маю проти них, це їхній заробіток, і навпаки я переконаний, що всі вони, випікаючи коровай, намагаються вложити в нього все своє вміння і майстерність, але це тільки частина справи. Необхідно ще передати й духовне натхнення цьому хлібові, чого вони не можуть зробити. Бо воно передається через молитву (оспівування), віру, порядок обрядових дій, і насамкінець через духовну, моральну та тілесну чистоту того, хто виконує цю справу. Тому виникає питання — чи є коровай із кондитерського цеху тим справжнім весільним короваєм, котрим благословляється майбутнє благополуччя нової сім’ї? Я, наприклад, у цьому зовсім не впевнений. А з іншого боку — чи є цей хліб Божим Даром, як у нас промовляють тоді, коли ділять коровай? На це питання відповіді напевно не дасть ніхто.
Для того, щоб спекти коровай-святиню, найперше, що треба, — вкласти в нього свою душу, сповнену любові і добрих побажань. У книзі Левіт (2:1-14) читаємо: “А коли хто принесе жертву, жертву хлібну для Господа, то нехай пшенична мука буде жертва його, а він поллє на неї оливи, і дасть до неї ладану… І кожну жертву, хлібну, жертву посолиш сіллю. І хлібної жертви твоєї не позбавляти солі заповіту Бога твого…” Отже, в Біблії йдеться не лише про матеріальну, а й духовну цінність хліба. Слід пам’ятати, що весільний коровай має в собі оту духовну цінність, через котру освячуються наші молоді новонароджені сім’ї, і набута ця цінність віковим устроєм людського життя.
Автор: Павло Дубінець, священик, краєзнавець.